Подорож у минуле

Першi слiди перебування людини на територiї теперiшнього Сарненського району вiдносяться до стародавнiх часiв. На лiвому березi рiчки Случ, там, де тепер розкинулися новi квартали районного центру, археологи виявили стоянки первiсних людей доби неолiту. Тут знайдено кам'янi знаряддя працi, уламки глиняного домашнього посуду, вилiпленого вручну, без допомоги гончарного круга. Серед знахiдок - добре вiдшлiфований молот з висвердленим отвором для дерев'яної рукоятки, кременевi ножi та наконечники списiв. Частина цих речей знаходиться у краєзнавчому кабiнетi-музеї мiської середньої школи №1. Вони свiдчать про те, що кiлька тисячолiть тому на мiсцi теперiшнього районного центру жили первiснi мисливцi i рибалки, якi вже вмiли користуватись примiтивними кам'яними знаряддями працi i видобували вогонь, починали оволодiвати гончарною справою.

Полiсся приваблювало давнiх людей достатком риби у водоймах, дичини, ягiд, грибiв, їстiвного корiння. Заливнi луки i величезнi пасовища сприяли розвитку скотарства. А рiки, густi лiси, непрохiднi болота надiйно захищали вiд нападу ворогiв.

Скотарськi племена почали заселяти сарненськi землi в епоху бронзи (19 - 8 ст. До н. е.). Згодом тут виникло ряд поселень. Одне з тогочасних поселень виявлене на околицi Сарн. Знайденi там речi засвiдчують, що предки раннiх слов'ян займались не тiльки скотарством, а й землеробствомi рибальством.

Поселення, назви яких збереглися до наших днiв, виникли на територiї району в основному пiсля утворення держави схiдних слов'ян - Київської Русi. Державне об'єднання схiдних слов'ян призвело до змiцнення економiчних зв'язкiв мiж окремими частинами Русi, сприяло розвитку торгiвлi. Одним з торговельних шляхiв стала досить повноводна тодi Горинь, по якiй купцi на невеликих суднах перевозили товари до Польщi, у прибалтiйськi країни. На цьому водному шляху, по берегах рiки, i виростали поселення.

Майже всi вони згодом стали великими селами, деякi з них iснують понинi. На територiїї Сарненщини - це Кричильськ, Корост, Титовичi, Цепцевичi, Ремчицi. Приблизно в той же час з'являються поселення i по берегах iншої великої рiчки краю - Случа: Сарни, Коротичi, Горлiвка, Люхча.

Мiжрiччя Горинi та Случа довгий час зоставалось незаселеним. Проникненню сюди людини заважали непролазнi лiси та великi болота. Але в перiод монголо - татарської навали тут з'явилися дворища, якi поклали початок поселенням, що згодом переросли у села. Таке походження мають, зокрема, розташованi на пiвденному заходi району села Угли i Убереж. Дiстатися до них у давнину можна було лише у бездощове лiто або взимку, коли морози сковували поверхню торфових болiт - трясовин. Не дивно, що саме сюди, у такi трудно - доступнi мiсця, в добу феодалiзму люди втiкали вiд панiв - визискувачiв.

Мiсцеве населення мужньо боролись вiд монголо - татарських завойовникiв. У народнiй пам'ятi збереглося чимало переказiв про героiчнi дiї руських людей. Один з них розповiдає про жорстоку битву на Туровому болотi пiд Кричильськом. Тут озброєнi поселяни нiбито заманили у пастку передовий загiн ворога i майже повнiстю його знищили.

iнша легенда оспiвує патрiотичний подвиг молодого полiщука. Ординцi взяли його за провiдника, щоб дiстатись вiд Горинi до берегiв Случа, де жили ще вiльнi мисливцi i рибалки, якi не сплачували хану податкiв. Мужнiй юнак, нехтуючи власним життям, завiв ординцiв по вiдомих тiльки йому стежках у трясовину, звiдкiля не було виходу. Загинув юний патрiот, але назавжди залишилися там i завойовники. У Кричильську i зараз можуть показати вам урочище Перевiсся, яке стало, за переказом, кладовищем для татар.

Взагалi в iсторiї Сарненщини чимало сторiнок, що розповiдають про споконвiчну боротьбу її населення проти iноземних поневолювачiв i загарбникiв. У серединi XV столiття край цей, як i вся Волинь, пiдпав пiд владу Литви. Великий князь литовський передав селян у повне володiння феодалам, офiцiйно узаконив закрiпачення. Часто селяни не витримували жорсткої експлуатацiї, вiдмовлялися виконувати феодальнi повинностi, нападали на панськi маєтки, втiкали в лiси. Для змiцнення свого панування на українських землях литовськi феодали постiйно йшли на полiтичне зближення з польськими магнатами.

Пiсля Люблiнської унiї 1569 року територiю Сарненщини, як i решту волинських земель, загарбала феодальна Польща, панування якої тут тривало понад два столiття, Для поневоленого населення краю цей довгий час був часом боротьби проти тяжкого феодально - крiпосницького гнiту, боротьби за возз'єднання з усiм українським народом i з братнiм росiйським народом. Польськi феодали нещадно експлуатували селян. Тi не мали права вiльно розпоряджатися нi своїм майном, нi знаряддями працi, нi худобою, нi житом. Панщина становила 4 - 5 днiв на тиждень. У деяких селах, де вiд малородючих земель феодали не мали нiякого зиску, панщина замiнялась грошовим i натуральним податками, що вкрай розорило трудовий люд. Користуючись необмеженою владою, шляхта пiддавала селян жорстоким катуванням, за найменшу провину заковувала їх у кайдани, кидала у в'язницю.

Крiм соцiального гнiту населення Волинi зазнавало i нацiональних утискiв. Особливо посилились вони пiсля прийняття в 1596 роцi Брестської унiї. Феодали, щоб змiнити свою владу в край, намагалися ополячити i покатоличити мiсцеве населення. Велику пiдтримку в цiй справi їм подавало католицьке духовенство. В багатьох мiстах i селах споруджувалися костьоли, монастирi, на утримання яких феодали видiляли землi, цiлi села. Тодi ж на Пригориннi та Прислуччин зашастали представники чернечих орденiв - iзуiтiв, домiнiканцiв, францисканцiв.

У вiдповiдь на посилення соцiального та нацiонального гнiту народнi маси Волинi пiднiмалися на визвольну боротьбу. На початку XVII столiття на територiї теперiшнього району все частiше виникали народнi заворушення. Особливо посилився антифеодальний рух на Сарненщинi тодi, коли сюди у 1596 роцi прибули повстанськi загони Северина Наливайка. Сотнi жителiв сiл влилися в їх ряди, включилися в активну боротьбу проти шляхетського панування.

З новою силою спалахнули селянськi повстання на територiю краю в перiод Визвольної вiйни українського народу пiд проводом Богдана Хмельницького. Тодi на боротьбу проти шляхти пiднялось населення багатьох пригоринських i прислучанських сiл. Повстанськi загони дiяли в Немовичах, Тиному, Коросту, Титовичах, Ремчицях. Громили панськi маєтки i жителi Сарн. До селянсько - козацьких загонiв вступило багато жителiв Степанi, якою повстанцi оволодiли пiсля запеклої битви в 1649 роцi.

За Андрусiвським перемир'ям 1667 року майже вся Правобережна Україна, в тому числi й Волинь, залишились у складi магнатської Польщi. Колонiальна полiтика, безконтрольне господарювання i свавiлля шляхти негативно позначились на економiчному i культурному розвитку загарбницьких земель. Становище тут дещо змiнилося лише пiсля третього подiлу Польщi (1793 - 1795 рр.) i приєднання Волинi до Росiї. Знову зросла роль Горинi як водного торгiвельного шляху, а через Степань на Пiнськ i далi на пiвнiч потяглись по зимовiй дорозi валки з хлiбом та iншими товарами.

Скасування крiпосництва у 1861 роцi започаткувало у Пригориннi розвиток промисловостi. Так, 1882 року у Степанi уже було три водянi млини, лiсопильний завод, паркетна фабрика, майстерня механiчної обробки деревини. Суконна мануфактура дiяла в Кричильску. iнакше в промисловому вiдношеннi виглядало Прислуччя. Тут усього - на - всього нараховувалося три водяних млини невеликої потужностi i тартак. Дуже повiльно розвивалося й сiльське господарство. Основним методом господарювання помiщикiв було хижацьке винищення лiсiв та малопродуктивне використання лук. Малородючi землi давали низькi врожаї. На них вирощувались здебiльшого жито i картопля. Селяни шукали собi заробiтку на розробцi лiсiв. Таким чином, в результатi несприятливого розвитку господарського життя Сарненщина до кiнця ХiХ столiття залишалася економiчно i культурно вiдсталою частиною Ровенського повiту Волинського намiсництва.